<< Главная страница

СЕРДЕШНА ОКСАНА



Категории Григорiй Квiтка-Основ'Яненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Любiй моïй жiнцi Аннi Григорiвнi Квiтка (Скорочено) Нема на свiтi нiчого луччого i Богу милiшого, як серце матерi до своïх дiточок! Скiльки б ïх у неï не було, чи десятком Бог благословив, чи тiльки одним одно для неï рiвнi, жодного любить, усiх рiвно пестує, за всяким рiвно вбивається. Дев'ять здоровенькi край неï, потiшають ïï, а одно морщиться, кисне, недуже; вже вона за ним вбивається, тужить, вже i боïться, щоб ще дужче не занедужало або щоб, нехай Бог боронить, щоб ще i не вмерло. Вона ïх обмива, обпатрює, обшива, зодяга i нiколи ж то не втомиться, нiколи не поскуча з ними, i усяка робота на дiточок ïй не важка. Коли з дiтей є яке шалiвливе, неслухняне, то батько як батько гримне на такого, скубне, щипки дасть, попiб'є; а мати як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику! Так негаразд. Ти менi досаджаєш. Я, глядячи на тебе, частiсiнько плачу та думаю: коли б то вiн схаменувся, та покинув таке робити, та слухав би батькового вчення, та пожалковав би моïх слiзочок, то ще з нього був би чоловiк, ще б я дiждала на старостi радуватися, глядячи на нього. Ось против чого я трошки закинув про материнське серце i душу. Була удова, Векла Ведмедиха, i що то жiнка: на усе село! Розумна, розсудлива, богобоязна i чесного роду. Було, i сам голова частiсiнько до неï за порадою, i вона такий совiт добрий дасть, що не тiльки голова, та i усi старики так не придумають, як вона скаже, i усе гаразд буде по ïï. Сама ж, було, не ходить до волостi i нiколи не розпитує, чого i зачим зiбралася громада, ïй i нужди мало нi до чого. Прийди ж до неï за порадою об якiм хочеш дiлi так так! Вже добре навчить. Тяжко розумна була! Була собi i заможненька. Була в неï земелька, скотинка, був i вiтрячок, та як зосталася удовою, та i пороздавала усе: землю на скiпщипу, вiтряк з мiрки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали ïï i щоб у срок зносили, що треба. Скотину попродала i стала собi з копiйки жити. Вже ïï Охрiм вмер, а тут стала ревiзiя. От пiсля Семена пiшла вона до волостi, почувши, що громада зiбралася. От, увiшедши, вона помолилась Богу, поклонилась головi i усiм, як довг велить, i стала казати: А що, пане голово, i ви, панове громадо, от вже i Семена прийшло, Покрови святоï швидко дiждемося, а десятник до мене нi разу не заходив i не згадував об подушнiм. Та дже твiй Охрiм вже вмер, казав голова. I состоïть iсключенним iз ревiзьких казок i з общественних пiдомостей, пiдхопив писар, мотнувши патлами, i покинув писати. - Та знаю, що вмер, казала Векла, i стоïть заключениям у вiдомостi, як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу зи мого Охрiма платити, аж поки жива буду. Спасибi Богу, менi є з чого зносити, i буде веселiш, що я за душу Охрiма, нехай царствує, буду платити, та й сама буду бодритися, що i я мов чоловiк на свiтi, туди ж, за добрими людьми, зношу царевi i свою копiйчину иа вiйсько, що нас оберiга. Та й з общественного не виписуйте, нехай i я буду зноси ти почому там з душi. Та як можна, казав голова, щоб женська душа та платила податi? Казусное дiло! обiзвавсь-таки писар, штрикаючи себе пальцем у лоб. Не iмiється примiру. Треба-надобно спросити у гос-подина iсправника розрiшенiя. Та нiчогiсiнько сього не треба, сказала удова. Ти таки, пане писарю, i не розрiшайся, i не казися, а ось що, панове громадо, зробiть: випишiть лишень якого калiку, або бiдного сироту, а з мене справляйте. Нехай-таки я недаром житиму на свiтi! Хiба так, хiба так! загула громада, i зробили по-Веклиному, i пiшла по селу слава, що Векла стоïть у ревiзiï i подушне платить. Так i треба, Векла, було, ув одвiт каже, лучче ж менi вiд достатку платити, чим з сироти та з бiдностi требувати. Адже ж i я у царя нашого чоловiк; зможу за людьми зносити! Дочку вiддам, приньмит буде, за двох буду платити. Вже туж-туж Векла дожидала зятя. От-от пiсля зачатiя, у Пилипiвку, почнуть старости швандяти до неï, бо вже ïï дочка Оксана, як дiждемо рiздвяних м'ясниць, то буде ïй шiстнадцятий год. А що то за дiвка була! Бiлявенька, моторненька, швидка, прудка, на рiчах бойка, проти усякого звичайненька. Де вона, там з неï i регiт, i смiх, i iграшки, i вигадки. Як то в матерi не було нiякого хазяйства, а усе жили з копiйки, то Оксанi нiчого i робити було. Чи вчинила хлiбця, чи спекла мерщiй до подруг: там ïï ждуть-дожидають, як об веснi ластiвки, бо як защебече, як забалянтрасить, так усiм весело, хоч цiлий день слухав би ïï, а вже розсмiшити так подавай! Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то i той би розреготався, не то вже живий, що так i лягають вiд смiху, де вона у бесiдi. На вулицi, на вечорницях, у колядцi наша Оксана перед веде; без неï не знали б, що i робити. Мати, було, почне ïï зопиняти: Сиди, доню, дома; чого-таки бiгаєш? Чом не робиш? Озьми лишень або пряди, або ший: нiчого не вмiєш. Кинеться, було, до матерi на шию, обнiма ïï, цiлує, примовляти стане: Матусенько, рiднесенька, рибочко, голубочко, перепiлочко! Не зопиняй же мене. Я ж собi ще молода; нехай же я погуляю, як та птичка на волi пiд небесами лiтає. Буду згадувати своє дiвування, що я в тебе, як рибонька у рiчечцi, гуляла, куди хотiла, туди плавала, та тебе дяковала, що ти в мене матусенька жалiслива, добра, пестувала мене. От вже як пiду замiж, надiну очiпок, тогдi вже нiкуди гуляти, тогдi вже зопинюся, тогдi вже приньмусь робити; рук не покладатиму: i мужика, i дiточок буду обшивати, i тебе, мамочко, що ти в мене була така добра, жаловала мене, пускала усюди гуляти. Коли то ще буде! стане стара казати. Звикла бiгати та гуляти, так хто тебе присадить за роботу? Та чи вмiєш що робити? Нитки не виведеш... I вже сього, мамо, не кажи. Я, дивлячися, як ти робиш, усього навчилася. Ке лишень гребiнь сюди, зараз вихопила у матерi гребiнь i почала прясти аж хурчить веретено, а вона нитку виводить, тонку та довгу, а тут пiсеньки-весняночки спiва. Стара дивиться та дивується. А що, мамо, не вмiю, скажеш, прясти? та покине гребiнь, та за рушник, що мати вишива ïй же на придане, i почне такi ж квiтки ставити, як i мати, i заведе весiльних пiсеньок. То мати аж сплесне руками, i рада б то, що таке добро росте, i весело б то ïй з нею, i жалкує ïï зоставити бiля себе, щоб не сумувала, i боïться ïï пускати, щоб часом... дiвча молоде, щоб не загубила слави... Далi, скрiзь зуби, ще тiльки намiриться казати: Та йди ж, йди... вже та й схопилась, вже i на шиï у матерi, вже i вицiлувала, вже i побiгла... i дверей не зачинила... вже тiльки чути по вулицi йде i виспiвує... Нехай же коли мати хоч трохи зморщиться, що або недужа чим, або що таке, вже Оксани з хати i не виженеш, вже усе забула, i вже хоч у дружки сама перша приятелька кликатиме не пiде нiзащо. Вже вiд матерi нi на п'ядь; усе ïй у вiчi дивитиметься, усе питатиме: Що в вас, мамо, болить? Чого ви бажаєте? Чи не покликати зна-хурки? Чи не розсердила я вас чим, та се ви не кажете, та стогнете, та жалкуєте на мене. Там уже як пристане, та й вiдведе вiд матерi усяку журбу, усяку тугу, та хоч би й справдi недужа була, то Оксана ïï розважить, розговорить, i лихо забуде. А хоч би яка весела була, та побачить старця, калiку чи погорiлого, вже вона усе покине зараз до нього, розпитує, розпрошує, озьме за руку, поведе до себе, нагодує, обдiлить чим Бог послав, на дорогу дасть i випроводить за село; тiльки i видко ïï, як вона коло бiдностi в'ється та знай слiзоньки утира. Обдiлила, випроводила, слiзоньки втерла, бiжить... вже вп'ять у бесiдi, вже i верховодить вп'ять, як була. Отеє ж тiльки що весна настає i сонечко позлизує снiг де з яких горбикiв на пiску, вже Оксана i зiбрала свою команду: шатнулась-мотнулась з кiнця в кiнець, веде низку дiвчат i приговорює: Та чого ви будете сидiти по хатам? Бог дає весну, сонечко пригрiве, вiтерець тепленький, годi вам по запiчкам тулитися. Не обридла вам зима? Не докучило киснути у хатi? Будете старi, тогдi ще належитеся по печам, нагримаєтесь з мужиками, налаєтесь з дiтворою. А чим будете згадувать своï молодiï лiта? А бодай вам весело було! (Се вже в неï усiм i завсегда така лайка була). Ануте лишень, побiжiмо!., а берiтеся у хрещика, у ворона, поведем кривого танця, хоровода, кострубонька, у жони. Зараз i попаровала усiх. Вже усi дiвчата гарнi, усi прибранi, усi повиряджуванi... та ба! ïï знати вiд усiх. Така баєва юпка з рукавами, така i плахотка, i запасочка, i коси так убранi, i, бачиться, й рушником так же пiдперезана, i усе, усе так i в неï, як на усiх дiвчатах... еге! та щось усе не так. Усе на нiй так штепненько, чепурненько, общипано, так усiм дiвкам краса, тiлвки б на неï одну i дивився. Тiльки почують дiвчачий гомiн на вулицi, то й повзуть з хат i дiди, i баби, i жiнки, i молодицi повибiгають, та що то i дiтвора уся висипле з хат, i усi кажуть: А ходiм лишень на вдвiр'я, вже Оксана розгулялася. I посiдають уздовж по вулицi на завалинах, на колодках i, де можна, попiд тинами. А парубоцтво ж, вирядившися по-свойому, шапки набакир, люльки позатягують, та купами ходять кругом дiвчат, та аж облизуються, дивлячись на Оксану. I вони, i увесь народ, що по вулицi дивиться, одну ïï бачать, на одну дивляться, про одну Оксану говорять... Яково ж то було Веклi, матерi ïï, дивитися на свою доненьку, що хоч вона була i ïï дитя, i що кожнiй матерi своя дитина мила, а тут сама бачить, що ïï Оксана краса усьому селу, i що усi люди зiбрались затим, щоб подивитись на Оксану, i що усi, ув один голос, не перестаючи, похваляють ïï милу Оксану. Як прийде вже додому зовсiм увечерi, тут вже мати цiлує-цiлує свою доню, вицiлує ïï усю, приговорюючи: Ти моя донечко... ти моя ластiвочко... ти моя краса, ти моя слава... через тебе я й весела i здорова, i вiд людей у почотi!.. Ти мою старiсть веселиш, ти мене на свiтi держиш!.. i усякими такими приговорками довго-довго пестує свою дитину. А Оксана ж то й мовчить? Ну-ну! Та собi цiлує матерi i руки, i щоки, i голову, i собi ув одвiт: Мамочко, голубочко, моя рiднiсiнька! Та я ж вся у тебе... у мене твоя натура... Аби б ти була здорова, весела та не переставала любити мене, так я землi пiд собою не чую, менi так легко, полетiла б, мов тая птичка. Що ти любиш мене та жалуєш, вiд того i я така веселенька i нi об чiм не думаю, тiльки б тобi вгодити, розвеселити тебе. Ти ж в мене сама, матусенька! Нема в мене нi батенька, нi братика, нi сестрицi; ти менi i сонечко, i мiсяць, i здоров'ячко, i щастячко... Я ж знаю, що i я в тебе одна, як та порошинка ув оцi; то я себе так i держу, щоб ти веселилася через мене до кiнця вiку свого, щоб радовалася, глядячи на мене i чуючи добру об м/нi славу. Матiночко, рiднесенька! Не вiддавай мене замiж. Мужика треба любити, а я не хочу нiкого любити, тiльки тебе, матусеньку мою, зiрочку мою!.. Векла i слуха ïï, i не наслухається. Дивиться пi у тiï оченьки, що, як небо синє, блистять, дивиться, любується, поцiлує ïх, перехрестить дитя своє, здихне, пiдведе своï очi до Бога милосердного, подума: Кому таке добро дiстанеться? сплакне та й стане Богу молитись. Така дiвка, як наша Оксана, невже ж то не вподобалась парубкам? Не знаю! Чи був же то хоч один з них, щоб не гострив зубiв на неï? Жоден би заслав людей до неï поперед усiх; так боялись-бо гарбузiв. Не один запитовався заньмати ïï, так, знаєте, на женихiвське дiло... так куди ж, нi приступу! У беседi зо всiма i говорить, i регочеться, i пiдсмiює, i що хоч кажи буде слухати. Запитайся ж зайняти ïï, або пхнути, або ногу пiдставити, щоб спiткнулась, як водиться у парубкiв, що залицяються до дiвки... не знаю! Вона так вiдрiже, так обсоромить усякого, що не знатиме, на яку ступити! Деякi смiлiшi, так тi так, навпростець, стануть казати: Оксано! Я тебе полюбив, щиро, крiпко полюбив! Отака i така у мене худоба, отто i то є. Пiдеш за мене? Присилати людей? Вона зараз ув одвiт: Спасибi тобi, чоловiче добрий, що ти мене полюбив. Менi весело, як мене люблять. А людей не турбуй. Не те що за тебе iменно не хочу: я й нi за кого не хочу. Так, було, i матерi скаже, що не хоче замiж, як до неï, до староï, прийдуть самi батьки або матерi, щоб сватати Оксану за сина. Стара Векла, було, людей розвадить, почастує, та з тим i вiдпустить, а сама приньметься за дiвку: Скажи ти менi, здiлай милость, Оксано, де твiй розум, де голова? Чому-таки ти не пiдеш ось за сього? Так вiдрiзала й тому, i тому (тут усiх згада, що сватали ïï), от i тут те ж. Коли б, сказати, люди якi-небудь, а то ж люди на усе село. Що ти з собою думаєш, моя дитино? А те я з собою думаю, мамочко, що не хочу замiж за мужика. Що се ти здумала, доню? аж скрикнула Векла, сплеснувши руками. Чи не здурiла ти? За кого ж ти думаєш пiти? Ох, мамочко рiднiсiнька! Я й сама часто про себе думаю, що троха чи не обожеволiла я! А вже що хоч, лай мене, хоч бий, а як здумаю йти за мужика, так менi i свiт немилий! Ось бач що. Як i стала я на ноги схвачуватися, i росла, i виросла, то усе i вiд тебе, i вiд людей чую, i сама бачу, що я хороша та красива, що й у селi у нас такоï нема. Та як ще й натура придалась у мене така весела, що мене усi люблять, так у мене i зароïлось у головi: не хочу за мужика та й не хочу. Пiшовши за мужика, треба покинути об собi думати, що як би нарядитись, як би убратися, а пiти лишень на вгород, у поле, i дома возись iз дiтворою, товчись i тiльки i знай, що дома порайся, мужиковi годи, i слухай його, i поважай, а коли ще i попiб'е, так ти i терпи. Не хочу за мужика. Кого ж тобi треба? За кого ти думаєш пiти? А ось, мамо, що. Коли б ми жили у городi, то я б з своєю красою швидко б знайшла собi якого панича. А як ми живемо тут, у селi, то я б пiшла за купця або за поповича. Ох, матусенько моя! та, сеє кажучи, i кинулась до матерi на шию. Якби менi таке щастя! Що то люблю, щоб у розкошi жити. Не поратись нiчого, а тiльки хороше жити, щоб пити, й ïсти, i хороше ходити було що. Та як згадаю, що як я тебе тогдi шануватиму на старостi, так i себе не тямлю вiд радостi! Буду тобi годити, буду тебе нiжити, чого забажаєш, усе поставлятиму. Сама не з'ïм, не зiп'ю, а усе об тобi убиватимуся... Оттак часто вони собi мiркували; i стара, то просячи, то плачучи, довела дочку до того, що сказала: Що ж, мамо, пiду i за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе... Аж ось i лучився швидко парень важний. Один собi, нi батька нi матерi, нiкому буде орудувати. Сам собi хазяïн, а добра усякого, хоч скотини, хоч поля, чимало; парень молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп'ющий, i вже нi з ким нi залається, нi заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), i сама Оксана i сюди, й туди i, вже не дрочачись, сказала: Пiду, тiльки нехай об осени. Дарма, й пiдождемо, сказала Векла, зрадовавшися. Як тут... i розказувати не хочеться... Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли солдати на постой. Що ж тогдi сталося з дiвчатами!.. Самi себе не тямлять з радощiв!.. Ой, згадаймо лишень, братця, своï молодi лiта, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужi вечорницi, то дiвчата, як ясочки, коло нас, i вже на своïх не хочуть i дивитись... Так було i теперечки. На тутешнiх парубкiв нiхто з дiвчат i не дивиться: усе б ïм салдати та салдати; подавай ïх i на вулицю, i на вечорницi, i усюди. Так-бо царськi служивi не те думають: йому треба муницiю справити, мундєр налагодити, спочити; нiколи ïм за дiвчатами. Чимало вони свiту пройшли i усюди ж то дiвчата ïм на шию вiшались, i вже стали нiпочому. [...] Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запiзнилась? питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечерi. Де була? одвiт дала Оксана, знiмаючи свою бiлу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови ленти та скиндячки i покладаючи усе гарненько що на пiл, пiд голови собi, а ленти заворочуючи у бумажку i ховаючи з хрестами i намистом у свою скриню. Де була? Дивилась з дiвчатами на москалiв. Що то як гарно муштру викидають як один. То все ïх вчить ïх старший. Кажуть, нема i у всiм селi старше вiд нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усi слухають! Що скаже, так усi мерщiй i роблять. Коли крикне на них, щоб пiдняли рушницi, так якраз i пiднiмуть, аж забрязкотить усюди... Так весело, що не можна! I куди ïм скаже йти, чи направо, чи налiво, тiльки крикне, так нiхто й не спорить усi стiною так i йдуть. Що то десь розумний! А що вже красивий, так i мiри!.. Чи ти, мамо, солила дрова? Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! крикнула Векла на дочку, що вхопила пшона у жменю та й почала по припiчку посипати, мов солять страву. Чи ти одурiла, чи обожеволiла? Що се ти робиш? Бач!.. Тьфу! схаменулась Оксана i покинула пшоно, та ухопила вiник, та давай хату мести... Тут вп'ять мати гукнула на неï, попрiкаючи, що не знать що робить. Чи о свойому ти умi? Чи то вже надивилась на салдатiв, там вони у тебе у головi? Та нi, мамо, цур ïм! Будто усе на них i дивитись, як ïх той старший вчить... А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голосi Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрiлочка, i уси є невеличкi, чорнявий собi на виду... Хто там такий чорнявий? питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума i про те тiльки й розказує. Та то я, мамо, так собi; то я про старшого... та й задумається... а далi вп'ять приньметься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого... розказує про Хiврю, а зведе на старшого... А мати, знавши про свою бiлоручку, що вже не приньметься нi за вiщо, i байдуже: усе сама порається i не прислухається, що там дочка розказує. I за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха... та десь i усю нiч нашiй Оксанi снились салдати, а не так салдати, як ïх старший.,. Уранцi, чи зробила що, чи нi, по своïй натурi побiгла до подруг, щоб вп'ять зiбратись ïм дивитись на муштру. Пiдмовила i веселенька. Негаразд з матiр'ю пообiдала вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться... Аж вбiгла смерком наша Оксана у хату до матерi!.. Раденька, веселенька, смiється, щебече, бiгає, сяде, вп'ять скочить, кидається матерi на шию, розказує, i де була, i що бачила, i з якою дiвкою говорила, i як салдати муштрувались, а про старшого нiчичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, i тiльки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, i так якраз як полом'я спихне, зачервонiється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп'ять за своє: поратись кинеться то й гляди, те розiллє, те переверне, те розiб'є. Мати стане на неï гримати, а вона жартує, регочеться... та й розвадить матiр. Се ж така була сьогоднi. Завтра ж то як увiйшла у хату, так неначе i не вона. Смутна, невесела, очi понурить, сидить нi з мiсця, i мовчить, як стiна. Чого мати не спита Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась. От i уся розмова. Мати коло неï убивається: Може, хочеш сього, того? розважа усiм, а Оксана й не слуха ïï. Вечеряти не схотiла i, лежачи, усе тяжко здихала. Що ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати на постiй; а над ними був копитан i збирав ïх на муштру надвечiр, а дiвчата сходилися дивитися на салдатiв та розглядати б то, з якими би то опiсля пожартувати. От меж ними i наша Оксана. Вона на салдатiв не дуже й доглядалася, а усе дивилася на копита-на: який то вiн бравий, який молодий, який красивий, який проворний, i усе його розглядувала, так що опрiч його нiкого й нiчого не бачила. Отто у перший вечiр так i хочеться, так i кортить ïï, усе про нього матерi й щебетала. На другий день вийшла заранi, а тут i охвицери вийшли, i копитан з ними, та як ще не усi салдати позбирались, так охвицери i давай з дiвчатами розговорювати, та смiятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком Оксану та й почав ïï хвалити: Яка то вона, каже, красавиця! Скiльки, каже, не походив по свiту, скiльки чого не видав, та не видав такоï красавицi i меж панянками. Се, каже, чудо! Се все Оксана чула i як на вогнi горiла. Далi як пiдiйшов до самоï ïï, так вона б скрiзь землю провалилась, щезла б, забiгла на край свiту. Вiн почав ïï розпитовати... так що ж бо. Пита: Де ти живеш? А вона каже: Оксана. в тебе мати? А вона каже: Позавчора. I сама не тямить, що каже. Далi погладив ïï по щоцi, та й каже: Не стидись, душенька! Ми познакомимось з тобою. Тут вона трохи-трохи не сказала: Та я вже й так вас люблю. Так-бо язик в неï не повернувся, засоромилась i свiту не побачила. А дiвчата ж то, подруги ïï, аж регочуться з своïми охвицерами, не так, як Оксана, що й слова не пiдбере, що йому й сказати. Поки салдати муштрувались, то копитан частiсiнько поглядав на Оксану, а та з нього очей не зводила так i пильновала на нього, i вже в неï серденько так i б'ється, як та рибонька на удочцi; а на душi ж то так весело-превесело, що й розказати не можна! Опiсля усiх дiвчат пiшла додому Оксана, як розiйшлись салдати i як копитан, йдучи бiля неï, зняв шапочку та сказав: Прощай, красавиця!, так вона й нестямилась i отто така весела прибiгла до матерi. На другий день побiгла Оксана поперед усiх на муштру дивитись. Що ж?., дивиться: аж ïï копитан вже з другою дiвчиною стоïть, жартує, заньма ïï... а вона ж то i при людях, i посеред вулицi, i ще куди ще до вечора, а вона смiється та регочеться, що вже радiсiнька, що ïï копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та ш чи досадно стало на копитана, що вiн, де вздрiв дiвку, та й почав ïï заньмати i стида йому нема, чи стидно за дiвку, що не втiка вiд нього, та й сама стоïть з ним i розговорює, та вiд сього аж поблiдла, затрусилась та мерщiй i вернулась додому... А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се ïй було досадно, що копитан зайняв другу, а не ïï. Знаєте, серденько в неï молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защемiло серденько, та як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є... От у такiм горi вернулася додому, ледве-ледве дiйшла... i усе у ïï на думцi отта дiвка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той копитан... бач який! нехай би возився з своïми салдатами; яке йому дiло до дiвчат? Хiба ми йому рiвня? Жартуй собi з панянками!.. Так-бо нiчого б i не було, якби вона втекла, а то й стоïть, i регочеться... у! безстидниця! Побачила б ïï мати, що б тогдi ïй було!.. Оттак-то усе сердилась i на неï, i на копитана увесь вечiр, i як спати лягла, то усе у неï однi такi думки та гадки... аж сплакне сердешна, як ïй допече до серця, що дiвка себе не поберегла i що копитан опiсля посмiється з неï... Чи спала, чи не спала, а вранцi ухопила вiдра i пiшла по воду i троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару... думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дiвка снує коло неï, щоб тiльки з ним побачитись... Та вже не я буду, аж крикнула Оксана, коли тiльки вздрю ïï з ним, то далебi, що матерi ïï скажу: нехай зопинить ïï, нехай вона не робить слави на нас усiх! Аж гульк!., копитан з-за хати... i пiзнав Оксану, та до неï: Здрастуй, Оксано! А у Оксани i руки, i ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до землi, нi з мiсця, нi пари з уст... Копитан i став до неï казати по-нашому, бо хоч i з москалiв був, та, мабуть, розумний був, що й по-нашому вмiв: Што ти не виходила учора на салдацьке учення смотрiть, га? Оксана мовчить. Менi без тебе скушно було. Оксана тут би йому й сказала, що йому i без неï було весело з другою дiвкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора i уночi. А як позабувала, так i мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лiчить стеблишки, що пiд ногами. Скушно було без тебе. Я кращоï дiвки i не видав нiгде... i полюбив тебе... крiпко полюбив... Та узяв ïï за руку i каже тихенько: Тiльки полюби мене, я тебе щасливою здiлаю. Оксана як у раю! Вона, що не хотiла нi за якого мужика йти та усе думала об панствi, об розкошi, чує тепер, що ïï любить пан, молодий, хороший, багатий бо по мундєру усе у нього золото; i, мабуть, справжнiй пан, що усi ж то салдати його слухають i бояться, i такий пан каже, що ïï любить i щасливою зробить; вiрно, вiн дума ïï узяти за себе; от-от вона панею стане... Що ж ïй тут казати? Вона вiд щирого серця i каже: Як же вас ще полюбити? Полюби од щирого серця... об менi думай... виходь до мене... полюби, як я тебе люблю. Та я ж так i... люблю... та ще й дужче!.. Оксано, Оксано! Якби ти бiльше панiв знала, ти б сього нiколи не сказала; ти б з першого слова вiдбiгла б вiд нього, як вiд лихоï години. Ти не знала панiв, чи, ще лучче паничiв! Не диво ïм одурити селянку, що зроду ïх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опiсля гублять тих, що ïм пiддасться. Паничi звиклися на тих бiдних, що озьмуть вiд батька, вiд матерi у двiр за панночками ходити, зараз обстрижуть ïм коси i пiднiмуть на гребiшок, що так i тирчить на головi, мов на пiвневi; з православноï плахти та нарядять ïï у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на Дуняшку, iз Iвги на вгенiю, з Прiськи на Афроську... От вона й подума, що й вона стала панночкою, i чiпляється до паничiв; i як тiльки побачить цiлкового, то й бiжить, i вiшається ïм на шию... Так на таких паничi, звикши, кидаються i по селянкам i обдурюють ïх дуже, а опiсля хоч плач, хоч пропадай, вiн i байдуже, смiється та другу пiдмовля... Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива мiри нема. Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан ïï полюбив... Нацiловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самоï смертi, пiшли по своïм мiсцям: копитан до салдатiв, а Оксана по воду... йде й землi пiд собою не чує... згадує усяке слово, яке-то ïй копитан казав, як ïï любить, як цiловав, як пригортав до себе... та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсiм на край села... Ох, менi лихо! аж крикнула Оксана, оглядiвшись. Куди ж я отеє йду? Та, бачиться, я ж по воду пiшла... де ж моï вiдра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зiйшла, чи що?.. Ох, моя годинонька!.. Аж закрилася рученька-ми, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, i розговорювала, i обнiмалася, та й стояла як укопана. Що то добре, дума собi, що не серед вулицi, а у куточку, пiд тином, на вуглi, що нiхто там не побачить... там же я й вiдра покидала... буде менi, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так вiн-бо розказовав, що вiн Катрi овсi не любить, що вiн ïï зайняв так, шутки ради, i що вже бiльш не буде ïï заньмати, бо любить мене одну... та як же крiпко любить! Як то божився, що, каже, усю нiч не спить, усе про мене дума... Що ж то увечерi скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогоднi... То-то, як стану панею!., аж дух захвачує вiд радостi!.. I матiр одягну, як паню, i буду ïï нiжити й пестувати...покличу до себе своïх подруг, покажу ïм, яке в мене добро буде: якi юпки, шовковi спiдницi, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з iванiвського полотна, скрiзь повимережуванi шовками... Чи се не твоï вiдра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожнi, i коромисло край них, се обiзвався до неï парубок Петро, йдучи зустрiч ïй. Стоïть Оксана проти нього як дерев'яна i не второпа, що вiн ïй каже. Стоïть, мовчить... а далi схаменулася та таки й вiдбрехалася, кажучи: Ось, бач, де вони! Спасибi тобi, що знайшов. Я се пiшла по воду, так як напали ж на мене Трохимовi собаки, так я як побiгла вiд них, та й сама не тямила з ляку, куди забiгла. А далi вже й собак нема, я схаменулася, та й шукаю вiдерець. Аж ось вони де! Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж менi побiля криницi йти. Проведiть, спасибi вам. От i пiшли. А що, Оксано! став казати Петро, поспiшаючи за нею, що мов ластiвка летить i до землi вiд радощiв не доторкається. Чи вже и хоч надумалася? Казала, що пiдеш за мене, то не мори мене; нехай пришлю людей, поберiмося вже собi. Яково ж то було Оксанi се вп'ять слухати? Вона тiльки що слухала копитана, як вiн божився, заприсягався, що дуже-дуже любить i без неï вмре, так вже певно озьме ïï за себе; от як не видно людей вiд себе пришле; а тут Петро з своïми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одурiла! Вона б усе розказала Петровi, щоб вже покинув об нiй думати, що вона вже пiде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велiв i самiй матерi нi слова казати. Я, каже, сам опiсля усе розкажу. От Оксана мовчала, мовчала, далi й каже: Ви б вже покинули об сьому й думати. Нi, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано, сказав се Петро та й пiшов своєю дорогою. Тiльки що Оксана з водою у дверi мати на неï i напалася: i де вона була, i чого так довго ходила, що вже удруге у пiч дровець накладала, а ц нема, що вже й дiжа зiйшла, i усе, усе ïй вичитовала. Так не на такiвську-бо напала! Попереду поставила потихеньку вiдра з водою, далi як кинеться до матерi, як стане ïï приголублювати, приговорювати: Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепiлочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пiшла по воду, а там подруженьки зострiлися, та й почали менi смiятися, що я й бiлоручка, як ви мене, мимо, зовете, та й я пiшла по воду, та не вмiю вiдер нести, коромисло не так держу; зовсiм обсмiяли; а тут Трохимовi собаки як нападуть на мене, а я як побiжу, як злякаюсь! Та вже, спасибi, Петро оборонив i вiдра позбирав, що я з ляку покидала, та проводив мене знов до криницi... Мати вже й забула, що й сердилась на неï. Вже й сама злякалася, почувши про собак, i стала кругом оглядати, чи не покусали де, чи не порвали де... Випий, каже, доню, води трошки... або ляж на печi... або чи не хоч, онде молошна каша, учорашня, з'ïж трошки, то й минеться... Не бiжить наша Оксана нiкуди з дому. Не милi ïй i подруги, i пiсеньки яа ум не йдуть, i щебетати перестала. Ухопила рукав вiд сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика за в'язати, та сiла край вiконця i давай би то шити. Знай виводить та виводить... i спiху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стiбаючи, бо знай у вiконце погляда, чи високо сонечко? Чого воно так тихенько котиться? дума собi. Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до лiска. Що сьогоднi такий довгий день?.. I кiнця йому не видно... Вербочко густенька! розпусти своє листячко ще густiш, покрий нас, як з милим зiйдемося пiд тобою розмовляти, щоб не побачив нас нiхто. Вже я увечерi спитаюсь, як мiй миленький копитанчик дума, коли має по мене старостiв присилати?.. Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрi та у розкошi житиме... та се то те, та се то те... От дiждала i вечора... Не жди мене, мамо! Я пiду до Домахи та й посиджу там довгенько... Та з сим словом шасть iз хати... двiчi-тричi стрибнула... вже й пiд вербою!.. Копитана не було. Вона розглядiла усюди... нема нiкого, нiч темна, нiхто не побачить... Незабаром бiжить i копитан. Чи ти тут, Оксано? Тут, край твого серденька, i припала до нього... зiбрались, щоб поговорити, та нiчого i не кажуть, знай цiлуються... Далi вже й не iграшки... Оксана аж злякалася... Нiчого ïй робити, треба вириватися та випручуватись... Не бере нi цiлкових, нi бумажок; плачучи, каже: Зарiж мене попереду та й роби зi мною що хоч. Не випросилась, а випручалась наша Оксана, i, як муха, вiд нього полетiла i ускочила у хату... Господи! Блiдна, труситься, мов лихоманка ïï б'є... Чого ти, чого ти? Векла питається, а Оксана i слова не промовить... Далi вже як-то зiбралася з силою та й давай матерi брехати, буцiмто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила вiдьму, що клубом котилася, так я, каже, так злякалася, що не можна! Мати й повiрила. Уранцi порається з матiр'ю, аж ось iз волостi десятник рип у хату. Помолившись Богу, сказавши: Дай Боже вам день добрий! Нехай вам Бог помага!, далi й каже: Звiлтеся, тьотушка, до себе постiй прийняти. Який там постiй? аж скрикнула Векла. Через вiщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жiнок, де чоловiка нема, щоб там нiкого не ставити? Я ж ще плачу постоялне у помiч бiдним. Хто ж се з вас видумав? Який там постiй? Я, Уласiвно, не знаю, тiльки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де вiн стоïть. Подумала Векла, подумала й каже: Що ж менi з тобою говорити? Ти посланий. Я сама пiду до голови i розкажу усе. Добре, тьотушка, ходiть; голова у волостi. Швиденько зiбралася Векла, узяла паляничку, звичайно, як перед голову йти, i каже Оксанi: Сиди ж, дочко, не ходи з хати та запри сiни, поки я прийду. Я зараз вернуся. I пiшла з десятником. Оксана покачала-покачала головою, здихнула, утерла слiзку... позасовувала усюди дверi. Векла, пришедши до голови, поклонилася i стала розпитувати, з чого се узялося, що до неï постiй становлять, та ще й копитана? Еге! казав голова повагом. Ми б тебе, Уласiвно Векло, i не зачiпляли, так-бо сьогоднi приходив сам копитан i требував, щоб йому дали кватирю в тебе. Ми-таки, правда, i казали йому, що не можна по такiй i такiй причинi, та як гримне на нас, як затупотить ногами Давай, кричить не своïм голосом, давай менi сейчас! Справник вас усiх менi у команду вiддав. Той час пошли очищать кватирю. Я зараз сам туди переберусь. Ми, Уласiвно, так з писарем перелякались, що не знали, на яку i ступити, та отто i послали до тебе. , Гай-гай! стала казати Векла. Ви ж в нас голова, ви ж нам, безпомощним, защита! Як же се можна? В мене одним одна дочка, як та порошина ув оцi! У неï одним одна честь наше багатство, наше здоров'я, наше усе! Погубимо його, куди ми на свiтi годитимемося? Чи можна сiно з огнем докупи складати? Хоч я дуже добре свою дочку знаю i не сподiваюсь вiд неï нiчого недоброго, так люди ж! так язики ж! Такого набрешуть, такого наплетуть, що хоч з свiту втiкай! Лучче менi руку утять, лучче менi очей рiшитися, чим вiддати славу моєï дочечки на поругательствоï Брехатимуть люди, звiсно, брехатимуть, бо не буде там правди нiчогiсiнько; та усе ж не добре i вiд одноï слави. Не давай, пане голова, нас у абеду... Потурай, Уласiвно, ми отеє усе казали йому, так нiчого й не слуха. Добре ж, подумавши, сказала Векла, пiдiте же до нього i скажiть йому, нехай трошки згодить, поки я з дочкою виберемося до сусiд. Оттак би й давно, сказав голова, йдучи з хати. Вже звiсно, ЩО проти копитана не можна спорить. От вернувсь голова i каже, що аж засумував копитан, як почув, що ти, Уласiвно, хочеш вибиратись у сусiди, i каже: Чи не можна ïï як-небудь зопинить? А я кажу: Нi жодною мiрою не можна; баба дуже завзята. Так чорт з нею! Не прогнiвайтесь, Уласiвно, що вiн так сказав: Не надать i ïï, i хватирi ïï. Так я узяв та й пiшов. Всмiхнулася Векла i пiшла радiсiнька додому, що вiдвоювалась вiд копитана, а далi йдучи й засумувала, що чи не пiдбирається копитан до ïï дочки? I стала примiчати. Що ж вона примiтить? За копитаном би й та, звiсно, молодецьке дiло. Так-бо моя Оксана, так дума собi, дарма що й шутлива, i жартлива, та вона не загубить себе: вона зна, що є грiх i погибель; вона не напустить на себе слави. Та й правда ж бо. Перестала Оксана жартувати i до подруг бiгати: усе сидить дома, то шиє, то пряде. Попереду сидiла з роботою пiд вiконцем, та як забачила, що копитан почав що у Бога день мимо вiкна ходити та, шапочку знявши, поклонятися, коли вона гляне на нього, вона се, бачачи не раз i не два, стала казати матерi: Сидiть, мамо, ви бiля вiкна. Ви старенькi, не дуже бачите, а менi усюди видко. От так пак! каже мати. Чи годиться ж менi на старостi сидiти у вiкна та усiм показувати свою старiсть? Ти молод чоловiк, ти дiвка; тобi подоба у вiконця сидiти; йтиме добрий чоловiк, побачить, полюбить, буде залицятись за тебе. I вже, мамо, сього не кажiть! казала Оксана та й пересiла до полу. Мати втiшається, що дочка не пiддається нi на яке дурачество, i знай копирса, слiпуючи, то очiпки, то рушники на придане дочцi, а того й не бачить, як та, роблячи, знай, слiзоньками вмивається... Вона добре розiбрала, з якою думкою копитан збирався до них на кватирю... Се ж вiн мене любить?.. приговорювала собi, лежачи на подушцi, що хоч викрути вiд слiзочок ïï... Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром рип у хату до Векли старости; один таки сусiд ïï, а другий пiдтакачка, салдат. Почали говорити законнi речi. Векла слуха, а Оксана з кiмнати i не показується, прислухається, що з того буде. Як договорили до кiнця, так за кого ж се вони прийшли сватати? Еге!.. За копитанового денщика... Вiддай, кажуть старости, панiматко! Дочцi твоïй добре буде: i у хорошi походить, i у добрi поживеть i се i те ïй приставляли... Сердешна Оксана так вдарилась у груди та впала в подушки, щоб мати не почула а голосiння, що так i рида! А стара Векла, вислухавши ïх, та ще пiд веселий час, не стала ïм виговорювати, бо дуже добре розiбрала, до чого воно є, та дивиться на них веселенько i каже: А що? Чи не з Брехунiвки ви, люди добрi? Щоб то як? спитався перший староста. Та так, каже мати. Я бачу, що воно є. Нема у вашому дiлi нi словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрi! на небi Бог милосердний! Вiн не повелiва гнушатися над сирiтством! Тяжкий грiх зобиджати i усякого чоловiка, не то що сироту! Як сонце на небi, так у усякого чоловiка слава. Лихо тому, хто загубить ïï; лучче тогдi на свiтi не жити. Далi й каже: Йдiть, люди добрi, туди, вiдкiля прийшли, i до того, вiд кого присланi. Грiх, стид, сором тому копитановi! Вiн благородний, вiн письменний, вiн зна, за що грiх i чого не можна робити... других би навчав, а не так робити. От у такi сливки ускочили нашi старости! Пiймали облизня не знаю! Поточилися з хати, не озираючись. Кажуть, як розказали копитановi, що ïм було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав. Оксано, Оксано! Де твоï шутки та жарти? Де твоï танцi та скоки? Де твоï iгри та щебетання?.. Усе минулося!.. Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? питає мати. Не знаю, мамо! Бачиться, нiчого. Чи журишся об чiм! Нi, мамо! Так-бо я знаю, що ти журишся, i знаю об чiм. Ти об тiм сокрушается, що копитан думав про нас, що ми пустимося на грiх i що я продам твою славу, а через неï i мою душу? Бодай вiн сього не дiждав! I бодай йому так тяжко i важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя, моя порошина ув оцi, мiй квiточок зав'ядає, сохне, як билиночка... та й пригорне ïï до серця... i плачуть укупi. Пiсля такого пестования та бачачи материнi сльози, туж-туж Оксана не признається, що се вона плаче, сумує i вбивається об тiм, що, любивши дуже крiпко копитана, чула вiд нього i вiн ïй заприсягався, що любить i ïï вiд щирого серця i що не покине ïï довiку, i що вона йому i краще, i милiше усiх... та й чимало чого вiн ïй не наговорив... Та пiсля сього що задумав? Як вона вiд нього пiд вербою насилу вирвалась; як вiн хотiв у них на кватирi стати, щоб швидше згубити ïï славу; як хотiв узяти за свого денщика, щоб пiсля орудовати нею як би захотiв... та, збираючись об сiм пожалiтись, стида ради не зможе вимовити нi словечка, та тiльки що сплакне, та вп'ять за свою думку, що як то копитан звiв ïï. Як невидко було на вулицi i нiгде Оксани, то подруги ïï часом, було, приходять до неï або шити, або прясти, щоб розважити ïï то пiсеньками, то усякими розказами; так усе нiчого. Опрiч дiвчат, приходили провiдувати Оксану i жiнки, i молодицi, бо Оксану усi селом любили. Промеж ними була Мелашка, молодиця проворна; не було того весiлля, де б вона не була свашкою. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! наша Оксана стала потрошку вiддихати. Вже й борщику поïсть, капустки з свининою забажа, i вже часом i всмiхнеться як чому. Далi та далi, вже й каже: Пiду я, мамо, проходжуся; або на вдвiр'ï посиджу, або до Мелашки сходжу. Мати радiсiнька, ще й сама ïï випроводжа. I що пiде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе нiби здоровiша; далi минулося усе лихо: стала наша Оксана i здорова, i повновида, i рум'яна, як була; i наряджається, i чепуриться щодня, i вп'ять узяла свою натуру: i щебече, i смiється, i вигадує, i регочеться, i до матерi ластиться; ще троха не веселiш стала, чим попереду була. Що ж то ïй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?.. Еге! Вона добре поворожила; вона пiдлiзла до Оксани та й стала ïй розказувати, як то копитан ïï любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, i що й сам хоч вмирати, що не бачить ïï. Так же то й люблять, як вiн, стала скрiзь сльози казати Оксана, а самiй аж повеселiшало трохи, що є кому своє горе розказати i про копитана поговорити. Якби любив справдi, так вiн би не хотiв мене погубити, вiн би не топив моєï слави!.. Тут i розказала усе, до чого копитан мав ïï пiдвести; а сама так i заливається слiзьми. Мелашка тут i пустилась з своïми лясами. Тiльки ïй того й треба було, щоб Оксана стала жалiться на копитана... тут вже вона i почала, i почала... вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!.. I почала, шепчучи, казати, як i сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде i що вже в нього вже й думки такоï нема; що коли б тiльки йому побачитись з Оксаною, то вiн ïй розкаже, що дума робити... Що йому зо мною робити? сказала Оксана. Покинути мене, бiдну; нехай пропадаю!.. Не слухати було його попереду, не признаватись, що i я полюбила його... А тепер що? Вiн мене не озьме, а на безчестя я не пiду, хоч нехай мене й пече, й рiже. Та тiльки послухай його, що вiн скаже, усе своє товкла Мелашка i щодень усе об сiм толковала. Перш Оксана i руками й ногами: Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж вiн менi? Нехай здоров живе та других пiддурює. Далi, слухаючи Мелашки, стала вже казати: Не хочу його бачити, бо й менi жалко. Далi каже: Я б i пiшла, а як Же вiн вп'ять прийметься за своє? Тут же, як забожилася i заприсяглася Мелашка, що вiн i не дума нiчим досаждати, а тiльки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: Пiду, коли мати пустить. От i пiшла. Не з бiса ж лукавий i копитан! Аж заплакав, як вздрiв Оксану, i тiльки що голубив ïï та крiпко пильно просив, щоб вона нi об чiм не журилася, одужувала б швидше, i що вiн має таке гарне щось сказати, що ïх щастя усiх буде. Оксана, як дуже крiпко любила копитана, то й повiрила йому, i, бачачись з ним частiсiнько, не думала про нього, щоб вiн iшов на погибель ïï. Знай приходить до Мелашки, що в Бога день, бачиться з копитаном; а далi вiн ïï довiв до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечiр зiходитись пiд вербою, бiля Веклиноï хати. Мабуть, що пiдглядiв Петро про сi ïх сходьбища, а вже не чув нi вiд кого, бо нiхто ïï нiколи не бачив пiд вербою, як вони зiходились. Хiба, може, тiльки Петро як-небудь пiдуздрiв ïх, бо пильно слiдив за Оксаною i коли й бачив, то вже нiкому нi словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав i берiгся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тiльки раз надвечiр прийшов вiн до Векли вп'ять за тим же словом. Як дочка хоче, вiдвiт дала Векла, так нехай i буде. Якби по менi, так я б ïï сьогоднi вiддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш. Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, i через силу намiрилась сказати: Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите... дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити... нi з ким не буде менi такого щастя, як з вами... та пiдождiть ще... Далi зглянула на Бога, перехрестилась i каже: От вам хрест святий! Коли до Покрови... не вмру або що-небудь... тогдi, мамо, як знаєте, так i робiть. Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: Глядiть, щоб тогдi вже не пiзно було, махнув рукою та й пiшов з хати. Що се за рiч така? думавши довго Векла i дивлячись на дочку, спитала ïï. А хто його зна, мамо, що се вiн сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу пiде, або другу дiвку знайде, так ми щоб не жалко-вали... Оксано, Оксано, гляди!.. Вже Оксана i на шиï у матерi, вже й обняла, i вицiловує ïï. Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своïй долi спустити? Я тебе радуватиму, я щастя i тобi принесу. Нiколи не заплачеш через мене, не здихнеш об менi... бо й менi лучче оттут зараз перед тобою на сiм столi лягти, чим погубити себе, та не тiльки погубити i славу пустити на себе. Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав ïï пiд вербою. Що ж, мiй орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дiвчата чули вiд салдатiв, що ви швидко пiдете вiд нас у поход... Так казала Оксана, сидячи у копитана на колiнках, обнявши його одною рукою, а другу вiн держав. Коли ти пiдеш, а мене тут покинеш... почуєш... про мене... А от що буде, сказав копитан, ми збираємося у поход, я з тобою звiнчаюсь i тебе озьму з собою. I стали вони любитись, i скiльки раз не зiходились, уперше ще копитан сказав, що озьме ïï за себе. Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся.., i ледве промовила: I сьому ж правда?.. Скажи ж менi, як перед Богом! Як перед Богом, кажу тобi, моя Оксаночко, що так воно е. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вiнчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нiчого, узяти тебе за руку та й повести до церкви... Так я ж матерi об сiм скажу... Нi, моя Оксаночко, ще не час ïй об сiм казати. Я думаю ось як: нi словечка ïй не кажучи, ми звiнчаємося, i прийдемо до матерi, i принесемо ïй i шовкових платьïв, i платкiв, i хусток, i золотих очiпкiв, i усього, що звичайно для панеï, бо й вона стане панею, як буде копитанська теща. А що тебе вже виряджу, так... Менi нiчого не треба, кинувшись йому на шию, стала його вицiловувати та приговорювати, тiльки б менi у сiï чорнiï оченьки дивитися та ïх цiловати, i сi щочечки, i сi губочки. Так довго женихавшись i порадившись зовсiм, щоб у недiлю ïм вiнчатись i тогдi вже матерi об'явити, розiйшлись собi. Оксана бiжить додому i землi рiд собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме ïï, вона буде панею, мати буде у розкошi, у багатствi жити... Чи є така щаслива, як я? думає Оксана, убiгши у хату... i досадно ïй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не дiждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксанi досадно, що нiкого ïй пестовати та нiжити, бо сама не тямить з радостi. Недiленька недалеко треба б Оксанi збиратись замiж; та чого ïй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже ïй сього не треба, вже в неï усе панське буде... i рушники ж, i подарки, в них усе не по-нашому... так дума наша сердешна Оксана i нi об чiм не дума, коли б тiльки швидше недiленька прийшла. У суботоньку увечерi, тiльки зiйшлись пiд вербою, копитан i каже Оксанi: Знаєш що, душко? Завтра уранцi ми йдемо у поход... А як же се? аж скрикнула Оксана, злякавшись, - Але! Не бiйся нiчого. Моя бумага у полковника. Я завтра вiдведу салдатiв до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут iк вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. I матерi нi пiвсловечка не кажи... Що за гарну спiдницю я ïй справив! люстринову, i юпку парчеву... Що вже на усю губу панi буде... Вже коли Оксана чула, що матерi ïï буде гаразд, тут вже вона нi об чiм бiльш не думала, i хоч що ïй скажи, усе зробить i у всiм послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується... Коли б у нашiй церквi вiнчатись, щоб i дiвчата подивились, як я панею наряджуся!.. Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тiльки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, i чiпляється. Хоч тiльки i до завтрього розходились вони, та Оксанi щось дуже на серцi жалко було... Усе б вона плакала i сама не зна чого... Та се, мабуть, вiд того, що я замiж йду, що маю покинути i своє село, i свою хату, i скриню?.. Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, пiду у поход... Яково то ще менi на панствi буде? Та й сплакнула. Ранком у недiлю проводили салдатiв з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся i прощався з стариками, i туди поклонився, де жiнки i дiвчата стояли i Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скiльки видно! Тут чогось пiдiйшов Петро до тiï купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась... Петро подививсь на неï, здвигнув плечима та й пiшов собi. От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозiвна! сказала веселенько Оксана, вернувшись до матерi, А що там таке вона зробила? питала мати, кришачи локшину. Помандрувала за салдатами. Йо? Далебi! Та ще середу дня. Усi бачили, а вона ув обозi ховається. Демко ïï смiявся, так ще й язик йому висолопила. Що ж мати? Голосить, не що. I не вмерла вiд туги та вiд сорому людського? Аж жалко на неï дивитись, як то плаче. Зосталася на старостi к перстi У! Якби я пiймала отту бузувiрку, я б ïй голову вiдтяла, щоб є кидала матерi та не робила стида на усе село. Так ïм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосi i ïï бiднiй матерi. Оксана нiкуди з хати не виходить, хоч мати i посила ïï до подруг. Не хочу, мамо. Менi i з тобою весело. Тiльки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечiр нема. Сонечко зайшло копитана нема. Оксана у сльози... Що ж? каже. Хоч i обманув, та не посмiявся... Коли не мру з журби, то зможу забути його. На собi усе лихо перетерплю, а вжє нiкому не скажу. Так сидить на завалинi i свiтом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап ïï за руку... Пойдьом, Оксано, вiнчатись. У Оксани так серце й захолонуло... Пiду ж я до матерi! каже. Не можна, Оксано. Опiсля прийдемо. А благословитись? Вона пiсля нас поблагословить. Ходiм, душко, швидше, пiп дожида. Не пiшла Оксана, а вiн ïï повiв... Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села... Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вiнчав полковий пiп... Так де се?.. Ген у тiм селi, де полк ночує, п'ятнадцять верстов вiдсiля. Так що ж отеє? вже не йде, а копитан тащить ïï; i в неï руки й ноги одубiли. Отто, що треба швидше поспiшати. I пiп дожида, i гостi на весiлля зiбралися... Скорiш йди, осьде й бричка моя. Поïдемо. А мати?.. Ох, вернуся я та скажу... Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сiдай, ми зараз до неï вернемося... А не обманюєш ти мене? Тут копитан i почав божитися й заприсягатися, що усьому правда i що тiльки полковий пiп ïх звiнча, так i вернуться до матерi i озьмуть ïï з собою... Та се кажучи, зовсiм нечувственну Оксану упхнув у бричку, сiв сам, крикнув: Пашол!, i помчались конi як стрiла!.. Оксана навзрид плаче, а копитан ïï уговоряє i усе ïй приставля, як от-от приïдуть, звiнчаються i вернуться до матерi... Незабаром i добiгли. Копитан увiв Оксану в свою кватирю нi живу нi мертву... так i впала на постiль та слiзьми обливається!.. Копитан зараз i крикнув: Горбунов! Бiжи скажи батюшцi, щоб iшов вiнчать скорiше! Слушаю, ваше благородiє! крикнув салдат i побiг. Дайте нам чаю! гукнув копитан. Напийсь, душко, чаю; ти зовсiм зомлiла, впадеш пiд вiнцем. Я його зроду не пила i не хочу! Вiдвезiть мене до матерi. Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене. Нiчого Оксанi робить, узяла ложечку, солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неï... На ще ложечку! ще ложечку прийняла. Хлисни з чашки, хоч трошки, хлиснула i удруге, i утретє, i уп'яте... i випила усю чашку. Трошки полежавши, пiднялась, вже й веселенька; не вiдмагається вiд другоï... очицi посоловiли... защебетала наша Оксана! Знай розказує, як вона нарядиться пiд вiнець, як прийде до матерi, як та здивується, зрадується... а тут сама третю чашку, сама узяла i, випивши, вже сидить у копитана на колiнах i сама собi весiльних пiсеньок приспiвує... далi щось забормотала i голову похилила. Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити i повiк оскоми не збудеш!.. Пропала я тепер на свiтi!.. крикнула сердешна Оксана, як прокинулась уранцi, дивлячись, де вона i що з нею сталося... Господи милостивий!., стоïть i на мiсцi не устоïть, блiдна як смерть, труситься усiм тiлом, як зчепила руки, так вони в неï i закостенiли; розплетенi коси повисли по плечам, очi й дивляться, та не бачать, що тут лежить копитан, погубитель ïï, i спить, не чуствує, що вiн наробив!.. Прокинувся вiн скоро i, бачачи таку Оксану, що зовсiм як смерть, кинувся до неï, щоб уговорювати ïï, схопив ïï за руки рук не розведе; посадив ïï на постiль вона й сiла... хилиться, хилиться... i впала з постелi додолу... i нежива зовсiм. То водою вiдлили, то натирали ïй виски, то уксусу давали нюхати, сяк-так зiвнула сердешна... звела очицi до Бога... i ледве-ледве промовила: Зарiжте... мене... зовсiм... Тут копитан кинувся до неï, став ïï розважати, став прохати, став умоляти, щоб не вбивалася так, щоб не журилася, що се нiчого, що от же приньмуть закон, звiнчаються i усе вiн покриє, як довг велить... Оксана хоч i дише, сидячи на лiжу, куди посадили ïï, i не бачить, як вiн коло неï вбивається i що вiн ïй говорить; зирнула очицями... Мамочко!.. Де ти?.. промовила... та як зарида... Горбунов, денщик, i той став плакати, дивлячись на неï. А копитан усе в'ється коло неï та просить, щоб не журилася, що се нiчого, та щоб убиралась швидше, що вже пора ïхати... Не слухаючи його нiчого, так, сердешна, i повалилась йому у ноги. Охватила ïх руками, цiлує, облива слiзьми гiркими, не з очей вже, а вiд самого серця, i стала його молити: Копитанчику мiй! ваше благородiє! Не знаю, як вас ще вище возвеличати? Будьте менi братиком, ще пуще батеньком рiдним!.. Послухайте мене, бiдную, погибшую зовсiм... озьмiть нiж, вирiжте моєю рукою серце моє, рiжте мою душу, заколiть мене! Я не достойна жити на свiтi Божому; менi не можна бути з людьми!.. Я вбила матiнку мою рiднесеньку! Що вона тепер без мене?.. Вона не переживе такого сорому!.. Я згубила свою славу... Я запропастила душу єною! Рiжте, колiть мене, не боячись грiха!.. Тяжко, жалiбно приговорювала Оксана, а сама перш плакала-плакала, аж слiзьми пiдплила... волосся на собi рве, у груди б'ється, а далi вп'ять зомлiла й покотилась... Салдат убiг до копитана i крикнув: Пожалуйте, ваше благородiє; усе готово, вас ждуть. Копитан, обтерши сльози, бо й сам, хоч i запекла душа, а сплакнув-таки, ухватив безчувственну Оксану, завернув у салдацьку шинелю i винiс ïï на руках, i уложив у бричку... Поïхали дальш! Нi жива нi мертва лежить наша Оксана у бричцi; очувствуеться трохи, бачить везуть ïï, денщик бiля неï. Згляне на Бога... Господи милосердний!.. Чи се я! I отеє зi мною зробилося? Матiночко моя! Не проклинай же тiєï, що була твоєю доненькою... Стали на кватирю на другу нiч. Оксана злягла зовсiм. Нi ïсти, нi пити, нiчого не хоче, i не згадуй ïй. Чи не хоч, душко, чаю? спитав копитан, хлебчучи його з люлькою. Будь проклят вiн вiд мене, аж крикнула, затрусившись Оксана, то не напиток, то пекельний вогонь... i як замовкла, замовкла, i вже що копитан не говорив до неï, як то вже не розважав ïï, так нiякого одвiту не дала, а усе здихала тяжко, а часом i перехреститься... Мабуть, що-небудь замишляла. Як ось уночi прочувається Оксана, усi добре сплять... вона тихесенько устала, чи обулася, чи нi, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде... йде, аж дух притаïла... йде.,, та до дверей... рип i вийшла. Тут ïй вже легше стало дихати, i вже смiлiш пiшла до дверей надвiрних... Налапала поночi засув i що то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщикiв, що у хатi сплять. I двига засув, i боïться, i уся труситься, i дума собi, як-то як вискочить надвiр, як побiжить, куди очi, сховається де-небудь, поки свiт стане, а там пiде прямiсiнько до матерi... Вiдсунула... i дверi тихенько вiдчиняються, спасибi, й не риплять... от i зовсiм вiдчинила... Хто йде? крикнув часовий, що тут бiля дверi стояв... Оксана так i змертвiла! Престрашенний салдат, з предовгим оружжом, як схопить Оксану за руку, як потаска ïï у хату, та, вiдчинивши дверi, так i впхнув ïï, крикнувши: Ви спите, а девка ваша ушла було... Тут денщики прокинулись, пiдняли Оксану, що впала було, як ïï салдат пхнув. А тут i копитан прокинувся i став виговорювати Оксанi, зачим вона дума втiкати? Сього вже не можна й подумати. Уранцi не поïхали нiкуди: треба було салдатам перестояти. От i прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану i став йому завидувати, що таку красиву дiвку добув собi. Далi, буцiмто й добрий, i каже, що ходив, каже, вiн до попа, щоб Оксану з копитаном вiнчать, так зовсiм би дiло, зараз би повiнчали, так нема вiд ïï матерi бумаги, а без того не можна вiнчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспiла бумага, коли не сьогоднi, так завтра чуть свiт. Оксана сидить, похиливши голову, i нiчого ïм не каже. Далi той охвицер i став казати, що копитановi не можна у походi дiвки з собою возити, так треба ïï нарядити, мов денщик. Треба, каже, ïй сiï коси вiдрiзати i голову обстригти. Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тiльки що той приступив та намiрився, вона як вихопить ножницi, як скочила i каже: Не дам нiкому орудувати над моєю косою! Не вмiла я зберегти своєï слави, не достойна носити i дiвочоï краси! Та з сим словом чирк! Як не було славноï, русоï, довгоï, густоï та пишноï коси! Оксана схопила ïï у руку, пригорнула до серця, поцiловала... та гiрко-гiрко заплакала, далi i по головi себе ножицями чирк, чирк... i постригла мiсцями усю голову... зiбрала волосся, i теж оплакала i каже: Так тобi, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена!.. Я й забула, що мене треба було ще вчора обстригти! Чесна дiвка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува... Забрала свою косу i волоссячко усе, завернула у хусточку i пригорнула до серця. Як ïï одягали, як постригали по-хлоп'ячiй, вона не пручалася, нiчого не казала, тiльки що плакала... Серце болить, розказуючи, як то страждала наша сердешна Оксана i що терпiла вiд копитана, злого чоловiка!.. Усього й пересказати не можна. Як вiн ÏÏ по походам возив з собою, як ïï стерегли i нiч, i день, щоб не втекла. А зберуться до нього охвицери, то вона щоб стояла перед ними, люльки ïм подавала, i хоч усi знали, що вона дiвка, та переряджена по-хлоп'ячи, та взивали ïï Iванькою, i жартова ли з нею, i вигадовали дещо. Вона ж, як стiна, мовчить перед ними i нi пари з уст не пустить, тiльки здихне i подума: Слухай, Оксано, як заробила! Ще таки безсовiсний копитан не переставав ïï обдурювати. Ще таки, як часом Оксана дуже розплачеться, та стане його попрiкати, та стане йому приставляти, який то вiн грiх над нею зробив, то буцiмто й жалкує, i почне вп'ять божитись i клястись, що вiн з нею звiнчається, тiльки от не прийшла бумага вiд матерi; i почне ïй усякi теревенi правити, розважаючи ïï; то, сердешна, хоч i не зовсiм, а часом, було, трошки стане вiрити: Може, думала собi, i справдi коли-небудь вiн схаменеться i покриє свiй грiх? Пiдожду до слушного часу! Вже й хлопчик в неï явився... Тут-то копитан при тiй жiнцi, куди ще заздалегiдь завiз ïï для такого случаю, тут-то вже божився, i образ з стiни знiмав, i заприсягнув, що тiльки Оксана не зробить над собою нiчого i благополучно рiшиться, так зараз i звiнчається з нею, щоб i грiх покрити, i рабйонка у закон увести. Ще не дуже пiсля родин виходилась, а вiн вже i привiз ïï вп'ять до себе, боячись, щоб вона не втекла, бо усе у неï на думцi се було, i часом, як допече ïï журба, то вона й проговориться. Пiсля родин не вiнчається копитан. Стане Оксана плакати, стане копитана випитувати, що вiн дума з нею, супостат засмiється, та й тiльки. Треба Оксанi на хитрощi пiднiматися. Стала веселенька, перестала тужить, стала говорлива, хоч з копитаном, хоч з охвицерами, як зiйдуться. Про. матiр не згадує i про вiнчання не спомина... Агу! й стало бiльш волi. Стала примiчати, вже за нею не так доглядають, а далi вже й не каравулять. Далi-далi, вже ïй можна, попереду з салдатом, а далi й самiй, свою дитину, свого Митрика, одвiдати, що годувавсь у другiм селi, недалечко. Вже ïй можна, коли захотiла, i по базару самiй походити хоч до пiвдня. Раз увечерi зiйшлися охвицери, i багатенько ïх, до копитана. У карти грають, люльки смокчуть, пунш п'ють i по чарцi не забувають. Оксана, знаючи, що за нею не буде нiякого дiла i що вона, було, собi при такiм бенкетi, щодо свiту будуть гуляти, завсегда ляговилася спати; вона, узявши шинелю свою, звернула i положила на свою постiль, мов чоловiк лежить, i як уложила, та з хати, та з двора, i вулицями усе бiгла, аж поки вибiгла з того города, та у село, де годувався ïï Митрик. Убiгши у хату, так i бризнулась жiнцi у ноги, що доглядала ïï Митрика, i розказала, що вона задумала. Ся молодиця знала усе, що з Оксаною поводилось, i не раз вона плакала з нею об такiй ïï годинi, подумала: Що вже, дума собi, менi заплачено уперед гаразд, а як Оксана зробить так, як дума, так на мене й пенi не буде. Узявши, нарядила Оксану у своє жiноче i голову ïï покрила; дала ïй i кожушок старенький, дитини ради, закутала Митрика, що вже трохи не году був, i положила ïй на руки. А там, зiбравши усю хлоп'ячу одежу, що Оксана скинула, та стареньких пелюшок дiтських, i пiшла з нею... та до ставка... Нiч; нiхто ïх не бачив; положили на березi усю ту хлоп'ячу одежу, дiтськi пелюшки, буцiмто Оксана з дитиною втопилась, дала Оксанi гривню на дорогу i випроводила ïï аж геть по вулицi. Зосталася Оксана сама собi, у саму темну глупу нiч, як палець. I йти б i боïться; i куди йти i не зна добре; зна тiльки города розпитувати, на якi ïй йти. Подумала-подумала собi Оксана, далi й каже: Умiла ти, Оксано, матiр покинути, умiй же й знайти ïï! Не боялась мандрувати, не бiйсь же i вертатись! Мала у розкошi життя, терпи ж тепер i голод, i усяку бiду... Що ж робити? Що ступлю, то дальше вiд грiха, а ближче до матерi... Господи, благослови. Перехрестила i пiшла. [...] Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своïм Митриком пробиралась через усi мiста до свого села. Часом добрий чоловiк лучався i пiдвозив ïï, а бiльш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже болiли вiд ходьби; де випросить чого з'ïсти, а де й нiчого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитинi послiднюю крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села... а серце тiльки тьох-тьох! а на серцi, так Бог зна якi думки! Як вона явиться матерi?.. Що мати скаже ïй? Ще то чи жива мати?.. Горечко ïй тяжке! Скiльки вона там iшла, i як вже йшла, а таки дiйшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. [...] Обвиднiло. Йде чоловiк дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозi... пiдiйшов ближче жiнка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне i руки лама. Чого ти тут, молодице, на шляху лягла? питається чоловiк. Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно... Ох, Господи! крикнула, обернулась iк землi, заплакала навзрид i каже: Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!.. Та що ти таке? Чи недужа, чи що? Оксана не каже нiчого, тiльки гiрко плаче. Та ну-бо, коли недужа, то я тебе пiдвезу, сказав чоловiк i став ïï поворочувати, щоб знати, що се таке є. Убий мене, Петре! крикнула Оксана. Убий на сiм мiсцi: я за тебе буду Бога молити. Та хто се такий? Щось я тебе не пiзнаю. Убий Оксану! Роздави ïï п'ятою... Оксано, се ти? крикнув Петро i вiдступився вiд неï, зчепив руки i, дивуючись, дивиться на неï... I як йому було пiзнати Оксану? Вiн знав ïï дiвкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогоднi розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, блiде, замлiле, аж почорнiла на виду! Не одежа на нiй, а старцеве лохмоття на нiй, i голова покрита чорним-пречорним дiрявим очiпком; лежить, не здужає устати i гiрко плаче. Добра Петрова душа! Кинувся до неï, пiдняв ïï, посадив i сам сiв бiля неï, розважав ïï, сам поплакав з нею, i як вона дуже випитувала про матiр, чи жива вона i як живе, то вiн i розказав: Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б ïй Бог смерть послав! Ось що я тобi розкажу. У той вечiр, як ти... теє... то, як вже тебе не було, вона i не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздрiла уранцi, що тебе нема i що ти не ночувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побiгла до сусiди на пораду, на провiдки... через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бiдна твоя мати, i сказати не можна, як журилася, та усе нiхто не догадується, де ти дiвалася. Нiхто не знав, щоб ти з ким iз служавих любилася, а об копитановi й байдуже нiхто й не думав. Коли ж вона не за москалями побiгла, казали люди, так або втопилася, абощо. Шукали i у ставку. Аж ось i вернувсь наш Кiндрат таки; його пiдводу брали пiд салдатiв, а вiн ночував у тiм дворi у дядька, де й копитан на кватерi стояв. Чує Кiндрат, що люди розказують, що копитан привiз з нашого села якусь дiвку. Вiн, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вiкно... аж Оксана сидить у копитана на колiнках i обнiма його, й цiлує, i веселенька, i весiльнi пiсеньки собi ж приспiвує... Правда ж сьому, Оксано? Було се? Оксана похилила голову i втерла слiзочки... Петро ïй каже: Ну, дарма, се вiн так розказував. Вiн зднвовався, та як не його дiло, то й вiдiйшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато i для своïх людей, i хазяïнам. I Кiндрат, каже, пив... Не плач, Оксано, i не соромся; я розказую, як вiн казав. Отто Кiндрат, вернувшись до Векли, та прямо ïй i каже: Не шукайте Оксани своєï: вона оттак i так, там i там... Тут вже не знали, що з твоєю матiр'ю i робити. Вона не заплакала, а тiльки уся подерев'янiла...Стали ïï розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був i не вiдходив вiд неï. Оксана хотiла щось сказати, дякуючи йому, та за слiзьми не змогла. От мовчала-мовчала i усе дивиться так страшно на усiх, далi i заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатiв, що вкрали в неï душу, що вже в неï нема душi, що вже вона не чоловiк, що вона колода, нi на що не потрiбна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весiлля, що вона йде за копитана, i почне пов'язувати собi на голову що-небудь замiсть скиндячок, та й зведе весiльних пiсеньок... А як, каже, приведу собi доцю Оксаночку, гарну та прегарну... Та разом з серцем i крикне: То я ïï за нiжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змiю!.. Вона з мене кров виссала, вона... та тут вже таке понесе, що не хочу тобi й розказувати, бо й так дуже плачеш... Годi ж, годi! Перестань! казав Петро. Слухай, що далi тобi буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодицi, то знахурi вiдволодали ïï, прийшла вона до пам'ятi... так що ж? Тут-то яке ïï лихо постигло! Тут i напали на неï нашi п'явки) Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, i сина i приньмита нема й не буде, то землю ïï узяли у общественну i подiлили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твiй дiдусь та його дiдовi та винен був п'ятдесят рублiв, i об тiм i бумагу читав перед громадою... а що громада зна? От i присудили ваш двiр вiддати писаревi... от твоя мати i пiшла у сусiди... Моя мати у сусiдах? крикнула Оксана, руки ламаючи. Се я ïй так наробила! Та аж припала до землi, плачучи... Та як вийшла? Обiбрана зовсiм. То на лiки пiшло, то брали добрi люди за якусь колись-то позичку, а то й пiдкрадали, так що Векла, з багатоï на усе село, у чiм стояла, у тiм i перейшла до Миколи Штирi. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсiм занапастили i звели ïï нiнащо!.. Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так i мiри нема! Якби що, сама б на себе руки пiдняла, слухаючи, до якоï бiди довела вона матiр, Петро сяк-так розважав ïï i став совiтоватись, як ïй до матерi явитись; Оксана нiчого того не слухала. Пiду, каже, просто до неï, як i помандрувала просто. Умру бiля нiг ïï! Нехай що хоче, те й робить зо мною. Петро довго сидiв та усе думав, далi й каже: Як тобi, Оксано, i у наше село явитись? Тебе засмiють, закиркають, просвiтку тобi не буде Послухай мене. Сiдай на мiй вiз, я тебе провезу до мого двора так, що нiхто й не побачить. Там знайду материну плахту, i свитину, i очiпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звiнча, та тогдi вже явимось i до матерi. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а i у селi нiхто не посмiє з тебе смiятись, бо ти вже будеш мужняя жона... Нi, Семеновичу, не остиджу нiколи твоєï слави, не запакощу твоєï сiм'ï й роду!.. Я пропаща навiки! Хiба не бачиш онде й заробiток мiй... Вiн буде моïм сином рiдним. Через тебе я i його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матерi сина!.. Ось де моя слава, сказала Оксана, i вийняла платочок з своєю косою, i показала Петровi. Ось де вона! Нiхто не може ïï приставити до мене! Нiхто ïï не узяв у мене, я сама, своïми руками вiдрiзала, як сама себе i погубила. Приставити ïï i вернути мою славу нiяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матерi, коли ще допустить до себе, буду ïй i сином, i дочкою, i робiтницею, i крепачкою. Буду нiч i день робити, щоб ïï пропитувати за те добро, що через мене рiшилась вона. А чужого вiку не хочу заïдати, не хочу, щоб ти за свою добрiсть терпiв через мене... Що то вже довго уговорював ïï Петро, так вона нiзащо не захотiла зробити по його думцi, хоч зовсiм бачила, що вiн дуже велике добро для неï i для матерi робив. Не захотiла, щоб вiн ïï проводив через село i вiд смiху оборонив, нiзащо не захотiла. Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна! Пожалковавши, поïхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пiшла селом... Перш усього зострiлась з Оксаною молодиця, прежня ïï подруга. Придивилась i крикнула: Так i є! Се Оксана. Мотре, дивись Оксана йде! Мотря собi: Та Оксана ж, i з заробiтком! Одна по однiй i пiшли по усьому селу. Серед такого величання йде сердешна Оксана, i куди йде, не зна, бо од стида i свiту не бачить. Плакала б, так вже й слiз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очi не пустять... Сяк-так добрела через силу до Миколиноï хати, де чула, що мати ïï живе. Скрiпила серце, вiдчинила сiни, посадила хлопця долi, подумала, перехрестилась, вiдчинила хату, глядь Господи! Хто то лежить?.. На полу, на ряднi лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, блiда, очi запали, з-пiд старенького очiпка свiтить бiле, сiде волосся; вкрита стареньким кожушком i виставила руку, а рука суха-пресуха, як скiпка, i хоч спить, а стогне... Хто се? дума Оксана. Чи не мати? Так я ж не таку покинула ïï. Хоч вже й старенька була, та була повновида i ще не сiда... Та хто се?.. Стоïть як укопана... труситься... зовсiм зомлiти... Тут сльози аж до серця пiдступили... як побiжать рiчкою з очей... не здержалася, проговорила, хлипаючи: Матiночко! Рiдненька... Чи се ж ти?.. Стара лупнула очима, бистро подивилась на Оксану, а та аж за пiл ухватилась не встоïть на ногах... Довго сього було; стара через силу i сказала: Що се ти наробила з собою? та сказала так тихенько та люб'язно; звiсно, як мати. Хлипа Оксана, стоячи навколiшках, i слова не скаже. Дух ïï захвачує. Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! стала казати Векла i слов не збере. Далi, силкуючись, промовила: йди собi туди, куди вiд мене пiшла. Нащо я тобi! Ох, мамочко!.. тiльки й чуть вiд Оксани. Менi без тебе легше було... Я не можу на тебе дивитись... йди собi... коли здужаю... кликну тебе... Оксана не встає... Мамо!.. Бозя!.. Се Митрик, що покинула його мати у сiнях, бачачи, що дверi у хату вiдчиненi, полiз-полiз, перелiз через порiг, долiз до серед хати, сiв, розглядав, глянув на образи та показує ручкою i белькоче: Мамо!.. Бозя!.. Векла глянула на нього пильно, здригнула i питає дочки: Се воно? Воно, мамочко! Подай менi його. Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матерi i припала до нiг материних. Векла, узявши дитину, дивилась на неï довго, перехрестила його: Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа. Слава тобi, Господи, що ти не звела його, не взяла нового грiха на душу. Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут робиться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: Мамо!.. Бозя!.. Бач... Так, мiй янголе Божий! сказала Векла, пригорнувши дитину до себе. Так, Бозя! Бог i сам проща грiшникiв, i нам, грiшним, велить прощать ворогам нашим... Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять. Господи! i сказати не можна, що тут вже було меж ними, скiльки вони плакали, обнiмались... Оксана усе випитує матiр, чи вiд щирого серця вона ïï прощає, бо сама собi не вiрить вiд радостi... I увесь день на тiм пройшов, що усе вони пестувалися... Стара Векла аж неначе здоровiша стала, i усе до Бога, усе до Бога, щоб i вiн так простив, як вона простила дочку свою... Як обжилися трошки, тогдi став Петро ходити до них; помагав ïм де у чiм i знай все своє товкував, щоб Оксана пiшла за нього. Раз слухавши його довго, що вiн ïй об сiм казав, вона просила його, щоб iшов з нею. От i пiшли, i прийшли на кладбище. От Оксана й каже: Петре, я завсегда знала твою добру душу; знала, що ти чесний i розумний чоловiк. Менi тебе жалко було, що ти за мною убиваєшся, i я скорiш усiх пiшла б за тебе, якби не явивсь... вiн, погубщик мiй Пiсля сього, що я з собою зробила, я не достойна не тiльки тебе, та Й послiднього личмана. Тут, на батьковому гробовi, де й сама колись лежатиму, закопала я свою славу, що показувала тобi, як ще йшла у село, свою дiвочую косу, свою волю, до суду, до вiку. Закопавши, по-клялася: як не можна приставити знову моєï коси, так не можна менi стати достойною чесного чоловiка; не принесу нiкому безчестя, не зав'яжу чужого вiку, не остиджу нiякоï сiм'ï, не пiду нi за кого. Оксано! Жалко менi тебе рiшатись, бо, бачить Бог, i тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотiв покрити твою славу, хотiв показати людям, що вони неправедно осуждають; хотiв бути батьком твойому сиротi, бо на... нього нiчого сподiватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сiм дiлi послухаймо матерi: як вона скаже, так нехай i буде. Подумавши, Оксана сказала: Нехай буде, як мати скаже. От i пiшли додому. Мати вислухала Петра, потiм вислухала i Оксану i сказала: Петре, велика твоя душа! Бог тобi нехай вiдплатить за усе, що робив для нас i що тепер хочеш робити. Дяки нашоï тобi мало! Дуже б я сього хотiла, щоб ще на свойому вiку побачити моєï Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловiк, ти ще не знаєш, що можуть зробити людськi речi... Хоч по капельцi дощик крала на камiнь, а таки проïсть його; так i тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобi нiчого; а далi станеш прислухатись, думати, передумувати; далi й повiриш i станеш жалкувати, що узяв таку... зненавидиш ïï... А яка ïï доля тогдi вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь ïï з сирiткою, як я вмру, а менi будь таким, як я i до сього часу тебе бачу i благословляю тебе за се. Матiнко рiдная! поклонивсь аж у ноги Петро i каже: Прийми ж мене, сироту, у свою сiм'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене i не боронiть менi содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж менi твого хлопця. Я приньмаю його замiсть сина. Як ти присягалася своєю славою, так i я от перед матiр'ю заприсягаюсь, що не оженюсь нiколи. Пiсля мене вiя наслiдує i мою худобу. Благослови, мамо! Векла поблагословила ïх усiх i вiддала Митрика Петровi руками i сказала: Нехай же вiн буде Митро Зав'яжисвiт, бо вiн нам усiм зав'язав свiт. Так i почали хлопця звати i у сiльськi списки так його записали. Векла з дочкою не мали нi у чiм нужди: Петро ïм помагав i усiм подiлявся. Сяк-так зiбралися, купили двiр i жили собi, хвалячи Бога милосердного. Раз, так вже годiв через п'ять пiсля того, як се дiялось, убiг у хату Митрик i кричить до Оксани: Мамо, мамо, а в мене є бiленький шажок! Ось бач! I показує гривеник. А хто се тобi, сину, дав? пита Оксана. Пан дав, каже. Який же там пан? А ось який, каже вже Петро, що увiйшов за ним у хату. Копитан. Оксана так i поблiдла, i затрусилась. Та не лякайтесь, а слухайте, що було, казав Петро. Дивлюсь, на станцiоннiм дворi, що бiля мене, стоïть бричка i ходить по двору таке, мов наш копитан. Я пiдiйшов ближче... дивлюсь... вiн i е. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та i йду у хату, буцiм до смотрителя, а вiн мене i зопинив: Се твой мальчик? каже. Нету, ваше благородiє, кажу я, се копитанський. Так прямо i вiдрiзав. Как копитанський? аж скрикнув i пiдiйшов до хлопця. Так, ваше благородiє, кажу, команда стояла тут, так копитан зманув у нас дiвку, Оксану. Так вона утекла вiд нього i принесла сього хлопчика. Так ето єйо син? Да, мошенник, какой бойкий, та узяв його за чубчик i поскуб легенько, та й каже: Так она-таки дiйшла назад? А менi сказали, што она iз сином утопилась. Нi, ваше благородiє, сказав я, прийшла сюди i живеть тут у великiй бiдностi... Виш, как мене обманули, каже. О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня. Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далi вийняв гривеник, та й дав хлопцевi, i каже: На, отдай матерi, штоб тобi орiшков купила. А сам сiв у бричку i поïхав. Так розказував Петро. Оксана узяла гривеник, звела очi до Бога i кинула той гривеник у вiкно, аж геть на вулицю, де дiти грались; обняла Митрика i гiрко-гiрко заплакала...
СЕРДЕШНА ОКСАНА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация